Людині, яка страждає душевним захворюванням, приходиться часом вельми нелегко. І не тільки тому, що час від часу його починають долати застрашливі бачення або вибиває з колії пригнічений настрій. Однією з головних проблем, нерідко супроводжують подібні розлади, стає неприязне ставлення, яке виявляють до таких хворих здорові люди.
Треба чесно зізнатися в тому, що наше масове буденна свідомість взагалі повно забобонів, коли справа стосується інвалідів. І якщо процвітаючі американці мало не у відкриту вважають цих людей невдахами, то ми швидше схильні сприймати їх як такого собі тягаря, яке несе на собі і без того небагате соціальне забезпечення.
Дійсно, трохи менше 7% усього населення Російської Федерації мають інвалідність. А на четвертому місці серед причин, вони призводять до непрацездатності, знаходяться психічні порушення. Частка таких хворих становить 9,4% від числа осіб, не здатних самостійно заробити на життя. Таке ставлення до інвалідів, очевидно, обумовлено СТРАХОМ опинитися на їхньому місці.
І тут саме час згадати про нашу загальну невлаштованість, зрівнює хворих і здорових. Навряд чи простий службовець або робочий зможе так швидко впоратися з розвинувся у нього хворобливим станом, на лікування якого будуть потрібні значні кошти. Та й до того ж, якщо мова йде про психічні порушення, репутація "божевільного" залишиться за такою людиною до кінця його днів. Що ж робити цим людям? Як вижити в настільки непривітної середовищі?
Порада перша: не афішують СВОЄ ПЕРЕБУВАННЯ У ЛІКАРНІ.
На думку багатьох, межею між "тихим" і "буйним" божевіллям (кажучи повсякденним мовою) є перебування в стаціонарній установі. Якщо вже мій сусід потрапив до "психушки", розмірковує такий обиватель, справи його зовсім погані. Тому намагайтеся особливо не розповсюджуватися про своє перебування у психіатричній клініці. А якщо вам попався надто допитливий співрозмовник, якого цікавить, чому вас так довго не було видно, повідомте йому щось незрозуміле про курс лікування в санаторному або реабілітаційному відділенні. Фраза типу "Я вже не такий молодий" або "Прокляті судини" прозвучить цілком вагоме.
Порада друга: знаходити слушні ПОЯСНЕННЯ.
Якщо ж вашому знайомому стало відомо, що ви страждаєте на психічні розлади, то в розмові з ним можна використовувати такі аргументи. Поясніть йому, що чисто біологічно ваші порушення мають дуже багато спільного з деякими терапевтичними хворобами. Наприклад, такими як ревматизм або хронічне запалення нирок. Ще більш переконливою буде посилання на обмежені життєві обставини і на емоційний стрес, викликаний ними. Також розкажіть про те, що багато видатних особистостей страждали різними розумовими відхиленнями. Нехай ваш співрозмовник хоча б в душі відчуває почуття гордості за те, що спілкується з людиною, що страждають точно таким самим захворюванням, яке спостерігалося у Наполеона (епілептичні напади) або у Ван-Гога (шизофренія).
Порада третя: розвивати творчі здібності.
Інвалідність передбачає велику кількість вільного часу, що, звичайно ж, лише підсилює почуття власної непотрібності суспільству. І якщо ви не знаєте, що робити в такі хвилини, то, мабуть, вам пора зайнятися чимось творчим. Такого роду дозвілля не тільки допомагає зняти емоційну напругу, але й сприяє підвищенню самооцінки.
Говорячи про творчість, я маю на увазі самі різні його форми - малювання олійними або акварельними фарбами, гру на гітарі, твір віршів. Отримавши необхідні навички і відповідний досвід, ви зможете організувати в найближчому клубі виставку своїх картин або взяти участь у самодіяльному концерті, а також без зайвих коливань запропонуйте місцевої малотиражній газеті добірку своїх поетичних текстів. До того ж, такі заняття напевно викличуть інтерес у навколишніх, що дозволить подолати ізоляцію.
Думаю, що на мої поради звернуть увагу і ті читачі, яким не байдужа доля психічно хворих. Сподіваюся, що в такий нехитрий спосіб я хоча б трохи відкрив перед "непосвяченим" внутрішню сторону того проблемного існування, на яке приречені ті, хто став "інакомислячих" зовсім не по своїй волі.
Автор: